Іван Андрусяк — Література завжди національна

Є низка персон з яких творять ідолів у сучасної української літератури. Чи не вбачаєте ви в цьому загрози?

Це не має стосунку до власне літератури. Тут радше йдеться про літературний процес – «бурління» ідей, тенденцій, концепцій, груп, тусівок, моди тощо. У кожній тусівці свої авторитети чи, як Ви кажете, «ідоли» (я таких химерних слів волію остерігатися); часом це наслідок особистої (більше людської, ніж власне літературної) харизми того чи іншого автора, а часом є продуктом технологій, котрі застосовує видавець. У кожному разі, «загрозу» тут може вбачати хіба представник конкуруючої тусівки, або ж видавець-конкурент.

Я волію такі речі сприймати з гумором. І виснувати про те, цікавий чи не цікавий мені той чи інший письменник, з його творів, а не з тусівочного позиціонування.

Чи є у книгах якась особлива суспільна функція окрім того, щоб слугувати розвагою для вузького кола інтелектуальних снобів? Чи вбачаєте ви в друкованій книзі єдину форму літератури? Чи ж Інтернет ні чим не гірший?

Єдина форма існування літератури – художній текст. У який спосіб він буде оприлюднений, залежить від технічних можливостей доби. Особисто мені паперова книжка наразі найзручніша – бодай тому, що протягом тисячоліть людство виробило велику культуру сприйняття художнього тексту саме через посередництво зшитих чи склеєних один із одним аркушів паперу. Новітня, електронна книжка має інші переваги – легший, простіший доступ до неї читача, менше відбирання такого необхідного сучасній людині фізичного життєвого простору; проте власну культуру спілкування з читачем їй ще треба витворити, і це дуже тривалий і непростий процес.

А культура – це життєва необхідність для кожної людини, а зовсім не «розвага інтелектуальних снобів». Найбільша біда ХХ сторіччя полягає, як на мене, в тому, що людство – і це стосується далеко не лише так званого пострадянського простору, а й усієї західної цивілізації – сприйняло на віру марксівську тезу про економіку як «базис» і культуру як «надбудову». Це перевернуло світ із ніг на голову, й тепер мусимо якомога швидше від цього рятуватися – зокрема й почерез розширення культурного простору за допомогою новітніх технологій.

Писання та читання книг потребує багато часу. Цей же час можна витратити на проживання реальних ситуацій, на дії та життєві вибори, які дають «більше драйву». Які аргументи ви можете навести накористь того, що справді слід читати книги, і взагалі, великі тексти?

Ніяких. Тому що кожна людина мусить дійти до цього сама. Дійти, власне кажучи, до усвідомлення первинності культури для власного розвитку. Усвідомить – добре, не усвідомить – загине. Природний добір – штука жорстока, але від неї нікуди не дітися…

Чому в Україні є індустрії книжкових магазинів та видавництв, але немає індустрії української літератури? Може, вона віджила себе так само, як вінілові платівки? Чи має держава витрачати кошти на підтримку літератури, якщо її громадяни не роблять цього — не купуючи книг в достатній кількості?
Індустрія літератури – це, даруйте на нечемному слові, ахінея. Не існує в природі індустрії літератури! Існує індустрія книжки, яка включає видавництва, книгарні й книжкову періодику. І саме цього в нас нині – мушу Вас розчарувати – нема. А чому нема – це запитання слід адресувати не письменникам, а чиновникам і бізнесменам. Не треба вимагати від письменника більше, ніж він може занести! Краще хай кожен займається своєю справою: письменник – пише, продавець – продає, а держава – створює умови, за яких український книжковий бізнес був би фінансово вигідною справою.

У нас поки що, на жаль, усе навпаки. Чиновники свідомо – і, ясна річ, не безкорисно особисто для себе – здали книжковий ринок іноземній індустрії; а некомпетентні журналісти (це я не про Вас, але про багатьох Ваших колеґ), догоджаючи цим чиновникам, намагаються переконати громаду, що в усьому нібито винні письменники, бо «їхні книжки не продаються»! Це – брехня №1.

А брехня №2 полягає в тому, що держава  нібито сприяє українській книжці. Навпаки: практично всі дії держави в цій царині, – якщо дивитися на них системно, а не в контексті перманентної виборчої бравади, – є в кращому випадку некомпетентністю, але значно частіше – просто злочином.
Скільки в нас існує на всю велику Україну  книгарень? Скільки в тих книгарнях  українських книжок? Як часто не спеціалізована, а загальнополітична періодика звертає увагу на книжки, хоч би найрезонансніші? Скільки політиків прочитати за своє життя бодай одну українську книжку? Чому т.зв. найрейтинґовіші телеканали вперто не хочуть допустити в свій етер навіть «Вечірню казку», не кажучи вже про спеціалізовані літературно-мистецькі програми? Чому єдина літературна програма, котра якимось дивом усе ще існує на державному телеканалі, на час виборів припиняє вихід в етер?

Погляньмо правді у вічі: в нас зроблено все для того, щоби загнати літературу, взагалі культуру на марґінеси. Все, що робиться письменниками, видавцями, людьми, які намагаються працювати в книжковому бізнесі, – робиться не завдяки, а всупереч.

Подумаймо: які можливості має нині український  письменник для того, щоби працювати в літературі? Жоднісіньких! На те, щоби написати добрий роман, треба покласти як мінімум рік життя, – а на що він цей рік існуватиме? Манною небесною харчуватиметься? У нас не існує жодної – ні державної, ні приватної – стипендії, яка б давала письменникові змогу зосередитися на творчості бодай місяць-два. Мало того: про це ніхто й мову не заводить. Зате всі дивуються, що так слабо в нашій літературі представлений романний жанр. І всім хочеться повчити письменників, що і як їм писати, та ще й перетворити їх на продавців книжок!

Між іншим, у самій лише Варшаві книгарень  більше, ніж у всій Україні. Між  іншим, 31 грудня в харківській книгарні «Є» усі завезені туди примірники нового роману Оксани Забужко розібрали  за… годину. Ото й думаймо…

В Україні стільки розмов про націю, спільноту, що ми забуваємо, що окрім нації ми ще й представляємо людство. Чому так?
Розумію Ваше бажання винайти велосипед – але проблема в тому, що велосипед уже винайдено. Хочеться комусь цього чи ні, та література – завжди національна! Це випливає з самої її природи. Я не знаю жодної більш-менш успішної спроби створити «космополітичний», «наднаціональний» чи який-небудь інший подібного штибу текст. Тим часом усі вершинні тексти світового письменства – це квінтесенція певної національної традиції, висловлена крізь призму гуманістичного світогляду. Тож мушу вас розчарувати: на жаль, сучасне українське письменство, як на мене, замало національне.Звісно, це стосується прози, передовсім великої  прози, але не поезії. Навпаки: сучасна  українська поезія – завдяки колосальним  можливостям мови, глибині й розмаїттю національних версифікаційних традицій, гуманістичному світосприйняттю – зараз об’єктивно є однією з найкращих у світі. Поетами такого рівня, як Василь Герасим’юк, Василь Голобородько, Олег Лишега чи Микола Воробйов, пишалася б будь-яка з найрозвиненіших світових літератур, – ось лише ми чомусь цього недобачаємо, навіть ніби «соромимося» цього, боїмося бути самими собою, все нам треба наслідувати якесь міфічне «чєловєчєство»…
Назвіть кілька найбільш позитиних подій 2009 року повє’язаних з українською літературою.

Заснування письменником Сергієм Грабарем літературного клубу «Бібліограф»; з’ява «Української літературної газети»; вихід цілої низки добрих книжок – «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Ще одна молитва» о. Яна Твардовського в перекладах Дзвінки Матіяш, «Ельза» Олега Солов’я, «Вибір» і «Кава меланж» Сергія Грабара, «Чорний ворон» Василя Шкляра, «Там, де південь» Олеся Ульяненка, «Веньямін літературної сім’ї» Михайла Слабошпицького, «Сни Ганса Християна» Лесі Ворониної, поетичних збірок Тараса Григорчука, Тараса Федюка, Павла Вольвача, Анатолія Дністрового, Олега Коцарева, Сергія Жадана, книги останніх віршів Володимира Затуливітра – це лише те, що згадав «зльоту»…

Бесіду вів Юрій Карапетян

Самое интересное:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *